Цена 1 часа рабочей силы, как правило снижается.

Материал из m-17.info

Версия 07:27, 4 февраля 2010

Одеський слідчий ізолятор

65017 м. Одеса, Люстдорфська дорога, 11, (048) 266-70-02

Як відомо із джерел, що збереглися, у часи зародження держави слово "тюрьма" (тюрма, в'язниця) не вживалося. Більшість злочинців відпускалася до рішення "дела об них" (тобто до суду) на поруки.

У 1560 році вийшов указ, що забороняв влаштовувати підземні хороги - ями, у яких утримувались злочинці.

Таким чином,"колодники", що були сковані попарно в ножні кайда­ни і ручні колодки, та не одержували на своє утримання від держави ні одягу, ні їжі, ходили по торгах (базарах) і дворах, випрошуючи милос­тиню.

З 1805 року Одеса стає центром Генерал-губернаторства (до цього управління існували в Катеринославі, Херсоні та Миколаєві).

Режим найбільшого економічного сприяння спричиняв бурхливе зростання населення; природно, підвищувалась активність злочинних елементів серед прибуваючого і досить строкатого щодо національностей народу. Одесі стала потрібна своя в'язниця.

Архівні документи дозволили,"дотримуючись хронології", якоюсь мірою простежити за шляхом будівництва Одеської в'язниці.

1815 рік. Генерал-губернатором від інфантерії призначено Олек­сандра Федоровича Ланжерона. У вересні наступного року він поси­лає доповідну записку в столицю: "Господину Главнокомандующему в Санкт-Петербурге, Управляющему Министерством полиции.

В Одессе и по здешнему краю много людей, которых нужно карать, но нет тюремного дома или острога для преступников".

На даний документ трохи більше ніж через місяць було послано відповідь із Міністерства поліції за підписом Головнокомандуючого.

07.03.1816 року Міністерство поліції — Херсонському губерна­торові:

"Отношение на постройку препроводил я по принадлежности на утверждение Министра внутренних дел. О чем имею Вас, милостивый государь мой, уведомить". 31 березня 1817 року міністр внутріш­ніх справ Осип Коцебу повідомив Ланжерона про виділення грошей Херсонською казенною палатою. Ланжерон протягом декількох років зробив дуже багато для того, щоб прискорити будівництво в'язниці.

У травні 1823 року на посаду генерал-губернатора було призначено графа М. С. Воронцова. Він, також, як у свій час і Ланжерон, звернувся до Міністерства внутрішніх справ.

Воронцов направив таємному радникові Кочубею план щодо будів­ництва в'язниці наповненням на 400 чоловік, що в 2 рази перевищува­ло попередній план.

18 березня 1824 року було укладено контракт на будівництво в'язниці з одеським вчителем архітектури Томазіні, згідно з яким останній зобов'язався побудувати будівлю за поданим йому планом і за ціну, обговорену на торгах - 201900 карбованців.

Будівництво першої Одеської в'язниці було закінчено в 1826 році; стара тюремна будівля розташовувалась на Тюремній площі (нині При­вокзальна площа) у районі залізничного вокзалу.

У 1870 році тюремний замок уже не справлявся з потоком ув'язнених, що були у в'язниці та постійно йшли етапами через Одесу. Будівлю було розраховано на 400 душ, а на той час кількість ув'язнених доходила до 900 і більше душ. Усе це турбувало сенат та уряд.

24 липня 1871 року за дорученням міністра відвідав Одеський тю­ремний замок граф Сологуб. Він дав такий відзив щодо побаченого: "Милостивый Государь Николай Иванович /Бухарин/. Согласно приглашению Вашего Превосходительства, я осматривал все места заключения гор. Одессы и не могу разделить вполне убеждения Вашего, что они не нуждаются в коренном преобразовании. В Одессе все в куче, не соответствует пенитенциарной науке. Одесский тюремный замок не имеет приспособлений для полезной острастки. Нет достаточного пространства для занятия трудом заключенных. Особо желателен в гор. Одессе для обуздания строптивого и впечатлительного населе­ния в Южных портах, всегда готового на убийства и беспорядки, новый тюремный замок".

Як потім виявилося, наслідки цього відгуку були дуже значні. 8 ве­ресня 1891 року відбулася закладка нового тюремного замку. Міська дума виділила під забудову нового тюремного замку більш ніж 15 деся­тин землі - усе це за активною допомогою міського мецената Маразлі. Землю було виділено далеко за межею міста, біля Нового християнсь­кого цвинтаря, вздовж Люстдорфської дороги.

Будинок в'язниці проектував санкт-петербурзький професор архі­тектури А. О. Томишко, а арку головних воріт в'язниці та два житлових будинки, що стоять поруч, - архітектор Бернардацці. (У наш час один будинок знесли і на його місці знаходиться автозаправна станція).

Керував будівництвом усього тюремного комплексу статський радник, інженер-архітектор Лев Львович Влодек. Будувалась в'язниця порівняно недовго.

6 липня 1894 року (за старим стилем) будівництво було завершено. Обійшлося будівництво в'язниці государевій скарбниці в 843000 кар­бованців сріблом.

Вів будівництво Особливий будівельний комітет, тому що комплекс будівель відносився до найзначніших будинків у місті.

Багато заводів брали участь у будівництві в'язниці. Усі металеві конструкції (маршові сходи, переходи і т. д.) поставлялися з ливар­но-механічного заводу Бертрана. Цегла поставлялася з декількох місць, але основним постачальником був власник цегельного заводу С. П. Лупаков. Цегла, що поставлялася, була дуже високої якості. При кладці використовували гашене вапно.

У дворі було декілька досить великих ям, звідки брали це вапно. Цемент використовували мало (зовнішня розшивка кладки зберегла­ся до наших днів).

Центральну будівлю в'язниці побудовано у виді хреста; у центрі хреста споруджено вежу, яка разом із куполом сягає висоти 9 сажнів. Від вежі розходяться чотири крила з галереями, із боків яких розташо­вано одиночні камери.

Кожне крило, крім чотирьох поверхів, мало й підвальне при­міщення. Деякі тюремні будинки опалювалися водяним опаленням, а у вентиляції камер, коридорів і службових приміщень використовували принцип спонукальної тяги через систему калориферів, що пронизу­вали усі внутрішні стіни, починаючи від підвалів, і з'єднувалися в одне ціле на горищах.

Система вентиляції більш ніж півстоліття чудово працювала без яких-небудь енергетичних витрат, більш того, - система вентиляційних ходів мала опалювальні функції.

У підвалі вежі було улаштовано кочегарку (із восьми печей). Печі розташовувалися під кожним крилом будинку. Усе гаряче повітря че­рез систему ходів зігрівало стіни та коридори, одночасно підхоплюва­лося зіпсоване повітря з камер і приміщень, досить швидко здійснюю­чи, тим самим, вентиляцію приміщень.

У кочегарці для акумуляції гарячого повітря під кожним крилом знаходилася "кишеня" обсягом близько ста кубічних метрів, вихід із якої знаходився на першому поверсі будинку і зачинявся за допомо­гою жалюзі; при необхідності останні можна було відкрити з поверху чи з підвалу, після чого гаряче повітря спрямовувалося у середину будівлі.

Жіноче відділення було влаштовано за зразком чоловічого, але саму будівлю було відділено від інших кам'яною огорожею. Як і інші тюремні будівлі, ця мала підвал, у якому знаходилося 17 одиночних ка­мер, а також розташовувалася своя кочегарка.

Одна половина будівлі була триповерхова, а інша двоповерхова; обидві половини мали спільний дах. У триповерховому крилі було 60 одиночних камер, а у двоповерховому крилі було кілька камер, розра­хованих на 40 душ.

У комплекс тюремних будівель також входила лазня, споруджена, як і всі будівлі, із червоної цегли, кузня, кухня з підвальними приміщеннями для збереження продуктів. Крім підвалу, під будівлею кухні роз­ташовувалось приміщення для зберігання льоду. Підлогу у приміщенні для збереження хліба було викладено мозаїчною плиткою.

Тюремні споруди включали стайню, сінник, тюремну лікарню на 100 ліжок та тюремну церкву площею 45 сажнів. В'язниці належало понад десять десятин землі, відведеної під городи, на яких працювали арештанти.

На 5 Міжнародному тюремному конгресі, що проходив у Парижі з 30 червня по 9 липня 1895 року, Одеська й Московська пересильна в'язниці були визнані кращими в Російській імперії серед 895 в'язниць.

Дотепер збереглися тільки передавальне приміщення й головна арка воріт. Вартове приміщення перебудовано практично цілком.

14 січня 1894 року Головне тюремне управління запросило відомості з губерній про потреби в кайданах.

7 лютого 1894 року начальник Одеської в'язниці повідомляв у тюремний комітет, що на 1893 рік підлягало заготовленню для засланих і переселених - кайданів парних (для двох разом скованих в'язнів) - 50 пар, та підкайданів до них - 50 пар із приладдям; у 1894 році мали за­готовити таку ж кількість.

У 1893 році пара ножних кайданів коштувала 1 карбованець 53 копійки сріблом.

У 1894 році начальник Головного тюремного управління Галкін-Враской відвідав Сахалін і помітив, що на острові зібралася велика кількість кайданів з етапних партій, які надходили з Одеси. Було за­пропоновано військовому губернатору острова переслати паропла­вом "Ярославль" усі надлишки кайданів до Одеського тюремного за­мку і зберігати їх до особливого розпорядження. Кайдани великими партіями стали пересилати з острова Сахалін в Одеський тюремний замок.

У лютому 1896 року з Одеського тюремного замку переслали 100 пар кайданів з приладдями у м. Чернігів; 11 травня 150 пар кайданів і підкайданів було вислано в м. Баку.

19 вересня 1898 року у Одеському тюремному замку було 2000 кайданів, 1593 підкайдани, 1143 піджильники і 563 ремені. Підкайдани виготовлялися у майстернях Тульської в'язниці за ціною 2 карбованця. Побувавши на острові Сахалін і повернувшись на склад до Одеси, під­кайдани оцінювалися в 60 копійок.

Аж до 1917 року Одеська в'язниця залишалася одним з основних сховищ кайданів в імперії.

У 1895 році Одеський тюремний замок мав майстерні, де ви­плавляли до 300 пудів свинцевої фольги в рік. За відомостями хер­сонського фабричного інспектора за 1916 рік, ці майстерні були єди­ними у місті, які виплавляли свинцеву фольгу. Нині на місці майстерні організовано ливарне виробництво УВП-14 УДДУПВП в Одеській об­ласті.

Перший начальник Одеського тюремного замка Сидор Іванович Конвенський, міщанин з м. Балти, народився 13 квітня 1852 року. За час служби з 1876 року в різних відомствах, у тому числі і тюремному, отримав чимало нагород: 11 серпня 1878 року — срібну медаль "За ретельність" для носіння на шиї на Станіславській стрічці, у 1880 році - золотий годинник, що мав ланцюжок із зображенням державного герба, 30 серпня 1894 року - орден Святого Станіслава третього сту­пеня (що давало право на особисте дворянство), у 1898 році – орден Святої Анни третього ступеня, та медалі - срібну Олександра III та тем­но-бронзову (за відданість).

Останню нагороду, орден Святого Станіслава другого ступеня, він одержав 12 січня 1902 року.

С. І. Конвенського було звільнено зі служби, згідно з його про­ханням, через хворобу в чині колезького радника (із старшинством), із мундиром відповідно до займаної посади.

Збереглися спогади політичних в'язнів, яких тримали в Одеському тюремному замку; вони відзивались про Конвенського, як про людину порядну й культурну.

Існують й інші спогади про начальників Одеського тюремного за­мку. 11 квітня 1907 року за наведення твердих порядків у замку було вбито начальника, надвірного радника І. А. Шафорука.

Доїхавши до моста "Червоний хрест", він біля каплиці був обстріля­ний і убитий з "браунінгів" чотирма людьми, що нападали; ті зробили близько 20 пострілів. Втікаючи від погоні, один із них, Л. Ярошевський, отримав поранення у ногу. Побачивши погоню, що наближалася, вистрілив собі в рот.

Ярошевський сидів в Одеському тюремному замку 8 місяців і пре­красно розумів, що чекає його за убивство начальника замку. Другого, 19-річного П. І. Драгомирова, було схоплено; його повісили в ніч з 13 на 14 квітня 1907 року, інші двоє, з тих, що нападали, так і залишилися невідомими, тому що погоня їх не наздогнала.

Після убивства Шафорука начальником Одеської в'язниці було при­значено ротмістра П. О. Перелешина, який до цього служив у в'язниці м. Оночка Псковської області і Санкт-Петербурзькій пересильній в'язниці.

Прекрасно знаючи тюремні порядки й традиції, він зумів навести порядок; тюремна "колегія" так і не змогла знайти привід для розпра­ви, та тільки нагородила його прізвиськом Лісовик.

За 11 років служби в Одеській в'язниці Перелешину багато чого довелося пережити і побачити. Завдяки чуттю "тюремника" він запобіг утечі "червоного генерала" Панаса Миколайовича Матюшенка, якого під прізвищем Федоренка Ієремії Андрійовича було затримано у м. Миколаєві і доставлено у м. Одесу.

Члени "тюремної колегії" швидко з'ясували, що під прізвищем Федоренко ховається керівник повстання на броненосці "Князь Потемкин-Таврический", та стали думати про втечу. Варіант із підкопом не пройшов - справа занадто трудомістка і вимагала багато часу; виріши­ли призначити Матюшенка старостою в'язниці.

Але трапилось непередбачене: Перелешин не затвердив кандидатуру. Це був єдиний випадок в історії Одеської в'язниці. Догадатись було не важко - кандидат у старости був нікому не відомий, це і викликало підозру.

Так чи інакше, Матюшенко розкрили. 9 серпня 1907 року його було упізнано чотирма нижніми чинами з "Потьомкіна" і допитано підполковником Івановим, заковано у ручні і ножні кайдани і під посиленим конвоєм (7 офіцерів і 60 солдатів) на міноносці "Строгий" відправлено у м. Севастополь. В ніч з 19 на 20 жовтня 1907 року Матюшенка було страчено; він простояв на ешафоті більше години, поки зачитували ви­рок, що складався з 122 пунктів. Кат у чорній масці і накидці "доміно" походжав коло ешафота, і величезна тінь розгойдувалася на стіні.

Кат Жекмаки Олексій Іванович, що прибув з Одеси на страту, приїжджав під чужим прізвищем, одягав чорну маску й накидку "доміно".

Серед в'язнів того часу були особистості дуже відомі. Насамперед, це член тюремної "колегії" балтійський матрос Микола Дмитрович Шишмарьов, староста політв'язнів Карл Биков (Адамович),болгарський анархіст Тодоров — учасник македонського повстання та учасник пограбування Оттоманського банку в Стамбулі. Тодорова пізніше було видано турецькій владі. Там його й стратили. Одного з в'язнів було ві­домо серед розбійників на прізвисько Павка-грузин — Павло Бузін.

Він був людиною величезного росту і колосальної сили; слово його для тюремної братії було законом і виконувалося беззаперечно. Були злочинці і дрібніші, наприклад хлопці з банди "Чорного Ворона", де­візом яких був вислів "Подарите вашу жилетку". Вони зуміли в першу ж ніч по прибутті у в'язницю вийти з камер і пограбувати рундучника єврея Магазинера.

Одеські тюремні стіни бачили багатьох і багато чого. Як заковували в ручні і ножні кайдани Каютенко, що доставляв зброю на шхуні "Зоря". 9 листопада 1907 року його, під посиленою охороною, одного у вагоні було доставлено в Санкт-Петербург і поміщено в Трубецький бастіон у камеру № 47. Бачили ці стіни пораненого Леона Терло, розстріляного у дворі в'язниці, де його могила перебувала до 1927 року, бунт під час Лютневої революції, штурм в'язниці Мишком Япончиком у грудні 1918 року і багато чого іншого.

З 9 липня 1916 року в Одеському тюремному замку утримувався Григорій Іванович Котовський. 4 жовтня 1916 року він був засуджений до страти, 13 жовтня 1916 року страту замінили вічною каторгою, а в травні 1917 року його було звільнено.

Після революції 1917 року Одеська в'язниця постає одним із знарядь диктатури пролетаріату. Після відходу Білої гвардії й Експедиційного корпусу інтервентів Одеська в'язниця не припинила свого існування.

В перші роки Радянської влади в'язниця була заповнена до межі буржуазією, учасниками "білого руху", здебільшого офіцерами, членами тепер уже нікому не потрібних партій; багато було колишніх чинів поліції і секретних агентів охоронки.

У 1927-1933 роках контингент мешканців Одеської в'язниці вже трохи відрізнявся від попереднього - вичавлені з великих столичних міст Києва і Харкова члени розгромлених бандитських зграй, злодії всіх мастей і упереміш з ними непмани. Здавалося б, при чому тут досить добропорядні й законослухняні громадяни непмани? А причиною усьому було будівництво Дніпрогесу. З цих людей у тюремних камерах вибивали кошти, здебільшого цінності, що мали живити величезне будівництво.

Голодомор 1933 року теж залишив свій слід в Одеській в'язниці. З'явилися людожери - категорія, що раніше зустрічалася тільки в Сибірській та Сахалінській каторгах.

У період репресій перед Великою Вітчизняною війною в'язницю було настільки переповнено, що в камері замість 1-4 душ містилися по 15-20 душ. Сиділи й спали по черзі.

1941-й рік різні в'язниці колишнього СРСР зустріли по-різному. Наглядачі були переведені на казармене положення. Ситуація підка­зувала - здача міста неми­нуча; почали евакуювати родини працівників НКВС. Дійшла черга і до Одеської в'язниці.

Ув'язнених вантажили на платформи рядами, із боків містилася охо­рона. Покидав місто і персонал в'язниці, попередньо збувшись того, що не могли взяти із собою, а саме - боєприпасів. Знайшли досить про­сте рішення: їх засипали в артезіанську свердловину між корпусами.

Румунам дісталась порожня, майже неушкоджена в'язниця, і вони швидко наповнили її. Система охорони була досить простою. Внизу, на першому поверсі, містилась охорона, яка взимку грілась біля багаття, але як тільки відкривалися двері камери й ув'язнені робили спробу вийти, то відразу лунав постріл.

Після передачі Одеси німцям порядки у в'язниці різко змінилися, вислизнути було неможливо, почастішали страти підпільників.

Перед відступом частину в'язнів вивезли до Кишинева і Яс, а інших розстріляли.

Після звільнення міста Одеси від німецько-фашистських за­гарбників у квітні 1944 року почали будівництво. Спочатку трохи роз­ширили територію, перенесли основну огорожу і на новому місці по­будували гуртожиток, міжобласну лікарню, привратку (бокси, підвал), наростили основну огорожу. Камінь на будівництво брали із зруйнова­ного будинку НКВС на вул. Маразліївській.

Першим начальником Одеської в'язниці після звільнення міста Одеси було призначено старшого лейтенанта Фокіна.

На території слідчого ізолятора почали функціонувати учбово-ви­робничі майстерні, що в основному виготовляли ящики для заводу шампанських вин Одеського винзаводу, лікеро-горілчаного заводу, заводу будівельно-оздоб­лювальних машин, рибоколгоспу ім П. Шмідта та ін.

Щодня майстерні виготовляли 8000-10000 ящиків. Реалізація виго­товленої продукції давала можливість одержувати позабюджетні кошти, які можна було використовува­ти на благоустрій території і будівництво.

Однак на початку 90-х років виробництво почали скорочувати, а потім цілком припинили постачання лісоматеріалів, і учбово-виробни­чі майстерні припинили свою діяльність.

До 1970 року ніякого будівництва на території в'язниці не велося.

Восени 1970 року почалася генеральна реконструкція Одеської в'язниці. Було побудовано підземний перехід з чотирьох корпусів для переміщення ув'язнених зі збірного відділення при кімнаті чергового й виведення ув'язнених для санобробки до банно-прального комбі­нату.

Одночасно почалася реконструкція камер. Замість ємкостей для випорожнення у камерах було встановлено туалети, підведено холод­ну воду, каналізацію, цілком замінено систему центрального опален­ня.

У п'ятому режимному корпусі містяться жінки і неповнолітні, у ка­мери підведено холодну і гарячу воду, каналізацію.

У 1970-1971 роках повністю заасфальтовано всю територію в'язниці, побудовано та заасфальтовано дворики для прогулянок.

У другому режимному корпусі було побудовано перехід-галерею з другого поверху в прогулянкові дворики.

Реконструкція й благоустрій території Одеської в'язниці почалися в 1970 році під керівництвом майора внутрішньої служби Шевченка Ві­талія Олександровича, якого було призначено начальником в'язниці

З кінця 1979 року в установі ство­рено розплідник службових собак, що несуть службу по охороні периметру і території установи.

У розпліднику міститься 12 службо­вих собак, що представлені такими по­родами, як східноєвропейська вівчар­ка, кавказька вівчарка і московська сто­рожова.

Наприкінці сімдесятих років зробле­но капітальний ремонт міжобласної лікарні, почато будівництво триповерхової прибудови. Після закінчення будівниц­тва було встановлено нове медичне об­ладнання, почало функціонувати хірур­гічне відділення. В даний час у цьому будинку знаходиться медико-санітарна части­на слідчого ізолятора.

Наприкінці восьмидесятих років було почато будівництво банно-праль­ного комбінату і карантинного відді­лення (шостий режимний корпус). Цю споруду введено в експлуатацію і вона функціонує.

Для поліпшення умов праці особо­вого складу в 1983 році було побудо­вано і введено в експлуатацію їдальню для особового складу. Тепер у при­міщенні їдальні знаходиться міні-пекарня.

Реконструйовано і капітально пе­ребудовано гуртожиток для особово­го складу. На другому поверсі нової будівлі розміщено бухгалтерію установи. Цілком реставровано і введе­но в експлуатацію клуб для особового складу, аптеку установи і хар­чоблок для спецконтингенту.

У зв'язку з тим, що в даний час склалося скрутне становище з фінан­суванням, створено міні-пекарню, що у добу випікає 2800 кг хліба для внутрішніх потреб, а також забезпечує хлібом інші установи по вико­нанню покарань (при необхідності). Розширено кімнати для побачень, чим створені нормальні умови для громадян, що одержують побачен­ня з родичами, взятими під варту. У 1984 році побудовано та введено в експлуатацію КП-2.

У квітні 1997 року на території слідчого ізолятору було відновле­но українську православну церкву Олександра Невського Одеського єпархіального управління за благословення Його Високопреосвя­щенства, Високопреосвященного Агафангела, Митрополита Одесько­го і Ізмаїльського.

У різні роки установу очолювали:

І. І. Конвенський, І. А. Шафорук, П. О. Перелешина, А. Ф. Поляков, В. О. Гордовський, О. С. Грабко, Г. С. Кулагін, С. І. Батан.

На даний час її очолює начальник СІЗО Рябцев Юрій Вікторович.

===04.02.2010г. из тюремного блока изолятора совершен дерзкий побег 33-х летним Степаном Радченко осужденным к пожизненному заключению (в день побега Степан Радченко был задержан дома - план перехват).